Лівицький андрей николаевич

Відео: Аудіокниги

Андрій Миколайович Лівицький (* 9 квітня 1879, Ліпляве Золотоніського повіту Полтавської губернії - † 17 січня 1954 Карлсруе) - український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (1926-1954).
Походив зі стародавнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії і Колегії П. Галагана в Києві. У 1896 p. вступив до Київського університету. Навчався на математичному і юридичному факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі двічі увьязнювався в Лук`янівській в`язниці (1897, 1899 pp.) Після закінчення університетського курсу служив в Лубенському окружному суді (1903-1905 pp.), Присяжним повіреним Харківської судової палати (1905-1913 pp.), Світовим суддею Золотоніського повіту (1913-1917 рр.)
Як один із засновників РУП протягом 1902-1903 рр. Належав до ядру київського комітету партії. У 1903-1906 рр очолював осередок РУП в Лубнах на Полтавщині. З 1905 p. - Один з лідерів УСДРП. Під час революції 1905 p. був головою "Лубенського республіки" - коаліційного комітету українських, російських і єврейських організацій, а також очолював загін громадської самооборони, що складався з шести бойових дружин. На початку січня 1906 p. був заарештований, але втік з-під стражі- в жовтня 1907 p. був заарештований вдруге і півтора року відбував ув`язнення.


У березні 1917 p. призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня 1917 - Полтавським губернським комісаром. Як делегат I Всеукраїнського селянського з`їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом УЦР. З серпня 1917 року по травень 1918 року було гласним Золотоніського повітового і Полтавського губернського земства, головою Золотоніський повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Разом очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП.


Відсторонений від посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 року, працював юрисконсультом Центрального український кооперативного комітету. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р виконував обов`язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.
В епоху Директорії був одним з організаторів Трудового конгресу, займав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів в кабінеті Б. Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів в кабінеті І. Мазепи. У жовтні 1919 р, як глава дипломатичної місії УНР в Польщі, виїхав до Варшави. 22 квітня 1920 підписав союзний договір з Польщею. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу кінці 1921 р відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі. Разом з С. Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920-1921 рр в. о. глави уряду, в 1922-1926 рр - голова уряду УНР в екзилі. За загибелі С. Петлюри очолив Директорію УНР і перейняв посаду Головного Отамана військ УНР. Протягом 1926-1954 рр очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою. Після закінчення війни оселився в Німеччині. У 1948 р ініціював створення Української Національної Ради. Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф в Мюнхені, згодом прах перепохований на український меморіальному кладовищі в Баунд-Бруку, поблизу Нью-Йорка.
Батько президента УНР в екзилі в 1967-1989 роках Миколи Лівицького і поетеси Наталії Лівицької-Холодної.

Увага, тільки СЬОГОДНІ!