Українська радянська соціалістична республіка

Відео: Українська Радянська Соціалістична Республіка

девіз
Пролетарі всіх країн, єднайтеся!


Гімн
Гімн Української РСР


УРСР на карті країни


столиця
Харків (1922 - 1934)
Київ (1934 - 1991)


мови
український Російський


релігії
атеїзм


Форма правління
Республіка


голова


- 1922 -
Мануїльський Дмитро Захарович (перший)


- - тисяча дев`ятсот дев`яносто один
Гуренко Станіслав Іванович (останній)


Законодавчий орган
Верховна Рада


Історія



- Оголошено
30 грудня 1922


- Голодомор
1933


- Прийняття нової Конституції
тисяча дев`ятсот тридцять сім


- Приєднання Західної України
28 червня 1940


- Приєднання Криму
1 954


- Розпад
24 серпня 1991


Площа


- 1989
603 700 км2


населення


- 1989
51706746 чоловік


густина
85,6 чол. / км


Валюта
радянський рубль





Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР, в 1937 р - УРСР, Українська Соціалістична Радянська Республіка) - одна з 15 союзних республік колишнього СРСР, соціалістична державно-політична формація, яка виникла внаслідок громадянської війни в колишній Української Народної Республіки в 1917-1920 роках. Область утворена 10 березня 1919 (в результаті об`єднання кількох радянських республік на території України, і анексії залишків Української Народної Республіки).
За площею (603,7 тис. Км) була третьою союзною республікою СРСР - після РРФСР і Казахської РСР.
З 6466 кілометрів кордонів УРСР 4142 км припадали на інші республіки СРСР.
Населення УРСР 1981 становить 50,1 млн. Осіб (в тому числі - 31,4 млн. Міського населення), з них 36600 тисяч українців (за кількістю населення УРСР стояла на 2-му місці в СРСР після РРФСР).
Адміністративно УРСР в останні роки існування, від 1959 до 1991, була розділена на 25 областей. Вони ділилися на 479 районів і 8522 сільських совета- мала 402 міста і 901 селище міського типу (1980).
Не вся українська етнічна територія (747,5 тис.км, населення - 57 млн) входила до складу УРСР.
столиці - Харків (1919-1934) - Київ (1934-1991).

Див. Також Холодноярська Республіка

Радянська історіографія веде історію УРСР по 25 грудня 1917 року, коли більшовики скликали в Харкові свій Всеукраїнський з`їзд рад, на якому створили уряд, альтернативний Генерального Секретаріату УНР.
I Всеукраїнський з`їзд Рад прийняв резолюції «Про організацію влади на Україні» та «Про самовизначення України». З`їзд проголосив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів». Українська робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення називали також «Українською Народною Республікою».
У 1917-1920 pp. відбулися три спроби встановлення більшовицької влади в Україні, супроводжувані військовою інтервенцією Радянської Росії.
28 листопада 1918 о Курську було створено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» і його «збройними формуваннями», після чого більшовики розгорнули наступ на Україну. Частини Червоної армії 3 січня 1919 окупували Харків. А 6 січня 1919 «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» вперше була затверджена назва «Українська Соціалістична Радянська Республіка». УРСР (до січня 1919 використала назву «Українська Народна Республіка») була формально проголошена як «окрема держава» на III Всеукраїнському з`їзді рад 6-10 березня 1919 року, коли прийнято першу конституцію УСРР. Остаточно Конституція УРСР була затверджена Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919.
Вступ в СРСР
Карта європейської частини СРСР, 1929 р 30 грудня 1922 УРСР разом з РРФСР, Білоруською РСР та Закавказької Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, а фактично була анексована, втрачаючи таким чином номінальну незалежність, яку мала до цього. У липні 1924 року Таганрозький і Шахтинський округи були передані до складу Української РСР. У жовтні 1925 року постановою ЦВК СРСР «Про врегулювання кордонів Української РСР з Російською РФСР і Білоруською РСР» до України було приєднано території з населенням 278 тис. Чоловік, а до складу інших республік, перш за все до РРФСР, була передана від України територію з населенням близько 479 тис. чол .. Разом Кубань, яка була заселена переважно українцями, не ввійшла в УРСР і була поступово русифікованої.
українізація



У 1920-х pp. більшовицький режим в Україні закріпився, застосовуючи тактику репресій: винищено повстанський рух, ліквідовано національну комуністичну партію і згодом різні ухили, як наприклад, «шумськізм») - і концесій: (українізація, Нова Економічна Політика, початкове терпимості УАПЦ).
Індустріалізація і Голодомор






З 1928 року впроваджено в життя 5-річний план, а з ним колективізацію сільського господарства та індустріалізацію за рахунок селянства. Тоді ж припинено НЕП, а в національній політиці Москва, побоюючись українського культурного відродження, вдарив по діячів культури, науки і релігійного життя, інспірувавши процес Спілки Визволення України 1930 року. Від колективізації жахливо постраждало село, особливо за часів штучно викликаного голодомору 1932-1933 рр
У 1930-х pp. проведено неодноразові чистки в державному і партійному апараті УРСР, перші секретарі ЦК КП (б) У чергувалися один за одним (Лазар Каганович, Станістлав Косіор, Микита Хрущов).
У 1935-1937 рр чистку перекинуто на всі щаблі партійних і урядових кадрів. Косіор і другий секретар КП (б) У Постишев були ліквідовані, кілька керівних діячів самогубство. Масово розстрілювали діячів української культури. Були скасовані залишки адміністративної та економічної автономії УРСР.
Згідно з Конституцією 1937 року, порядок слів у назві республіки було змінено на «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (УРСР)
Тільки після того, як у великій чистці обезголовили на 70-80% державно-партійний апарат УРСР, 1938 року народження на посаду першого секретаря ЦК КП (б) У направили Микиту Хрущова.
Плакат 1939 р який закликає голосувати за входження Західної України до складу Української СРСР Радянська карта УРСР 1940 Внаслідок політичної угоди між СРСР та гітлерівською Німеччиною у вересні 1939 року і в червні-липні 1940 року в УРСР було приєднано західноукраїнські землі, до того перебували в складі Польщі.
Німецько-радянська війна (1941-1945) відбувалася значною мірою на українських землях, і Україна зазнала в ній великих руйнувань і шкоди. Територію окупованої німецькими військами України знову був адміністративно розділений на західну (Дистрикт Галичина в складі Генерал-губернії Польща) та східну (Райхскомісаріат Україна) частини, права корінного населення значно обмежена, не дивлячись на періодичні, суто формальні, вияви симпатії до українства (наприклад, заборона в деяких містах на вживання російської мови в адміністративних установах.
У 1943-1944 рр Червона армія визволила територію СРСР від німців і почала відновлювати радянські порядки.
Спочатку на Західній Україні велася дещо відмінна політика (наприклад, колективізацію відкладено на 1948-1950 pp.), Однак ліквідація Греко-Католицької Церкви та боротьба проти збройного підпілля УПА створила з західноукраїнських земель паціфіковану зону з масовими депортаціями та арештами.
Початкові надії, що автономія і зовнішній престиж (вступ СРСР в ООН) після війни зростуть, не виправдалися. Сталін і партійне керівництво в Москві повели «політику жорсткої руки».
Знищена війною матеріально і вичерпана в людських ресурсах, Україна боролася з труднощами відновлення і оновлення. Згідно з радянською статистикою військові збитки Україні становили 285 млрд руб. (У довоєнній валюті). Уряд УРСР одержав лише незначну частину з відшкодувань від держав Осі, недостатню для потреб знищеної економіки. Україна ж доводилося відбудовувати своє народне господарство, без зовнішньої допомоги (Радянський союз відкинув план Маршалла), до того ж необхідно було давати свої незначні кошти і робочу силу на відновлення тепер збільшеної радянської імперії. Ряд евакуйованих в глибину СРСР підприємств не повернуті в Україну. 1946 Україна зазнала чергового голоду. Разом з тим почався наступ на деякі концесії, надані укр. культурі під час війни, як також проведеному кін. 1940-х pp. чергову чистку в КП (б) У під закидом буржуазного націоналізму.
У 1950-х pp. далі тривав агресивний наступ великодержавного шовінізму на українство, зокрема на західно-українських землях після другої світової війни фізично винищено організоване збройне і політичне підпілля (УПА, ОУН). 1951 московська газета «Правда» викривала націоналістичні ухили в творах таких режимних авторів, як В. Сосюра (вірш «Любіть Україну») та О. Корнійчук (лібрето опери «Богдан Хмельницький»). Це було продовження «ждановщини» в національній політиці, що здійснюється першим секретарем ЦК КПУ росіянином Л. Мельниковим. Стан «Холодної війни» Кремлівська влада використовувала як додатковий аргумент для посилення терору в Україні, поширеного і на єврейське населення.
Однак смерть Сталіна і подальша боротьба за владу в Кремлі деякою мірою похитнули цей курс. Це проявилося в усуненні першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова, обвинуваченого в русифікації західно-українських земель, і призначення на його місце А. Кириченко, першого українців від часу короткого секретарства Д. Мануїльського (1922). Нове колективне керівництво намагалося знайти тимчасовий компроміс між імперського інтересами СРСР і національними прагненнями неросійських народів. В Україні створилися можливості деякої культурної діяльності: пільги в дослідженні і публікаціях з гуманітарних і суспільних наук, почалася контрольована лібералізація ( «відлига») в літературі і мистецтві. Але ювілей 300ліття Переяславського угоди 1654, т. Н. возз`єднання України з Росією, Москва максимально використовувала для ідеологічного зміцнення «єдності» (гасло «навіки разом») України з Росією, підкреслюючи іноді ідею партнерства «двох великих народів» СРСР. У «Тезах про 300-річчя возз`єднання України з Росією (1654-1954)» була викладена спотворена концепція історії України: спільність походження (з праруського народу) росіян, українців і білорусів, їх нерозривна єдність і ніби прагнення до неї протягом історії, вигоди союзу Україна і Росії навіть під пануванням царів. Пропагандистських проявом «дружби» України з Росією була постанова Верховної Ради СРСР 19.02.1954 про приєднання Криму до УРСР.
Намагаючись здобути собі прихильність суспільства, колективне керівництво заініціювало ряд нових законів, в основному в господарській сфері. Для збільшення продукції зерна Хрущов, поруч з укрупненням колгоспів, проголосив 1954 план освоєння цілинних земель Сибіру і Казахстану. З України для постійного поселення на цілинних землях мобілізовано близько 100 000 чоловік, переважно молоді. Колгоспам надано деякі пільги і декретовано підвищення цін на сільськогосподарські продукти. Але цілинний проект не дав бажаних результатів, і Хрущов запровадив подальші реформи: 1958 скасований машинно-тракторні станції (МТС) з залишенням в руках держави лише ремонтно-технічних функцій (РТС). Проведена кампанія за збільшення посіву кукурудзи, а також збільшеною продукції хімічних добрив. Одночасно запроектовано т. Н. міжколгоспні об`єднання, але для обмежених цілей виробництва будівельних матеріалів і будівництва.
Після досягнення на початку 1950-х pp. рівня довоєнної продукції, перш за все у видобутку вугілля і металургії, в УРСР розпочато розвиток і інших галузей промисловості, головним чином паливно-енергетичної, машинобудівної і металообробної. Курс Г. Маленкова на підвищення виробництва продуктів споживання не дав бажаних результатів, і Україна далі терпіла на велику нестачу житлової площі, брак товарів першого вжитку і цілому низьку купівельну спроможність населення, незважаючи на деяке підвищення заробітної плати.
Реорганізація промисловості відбувалася в двох напрямках: децентралізація господарського управління та створення господарських районів (ради народного господарства). В УРСР постало кілька союзно-республіканських міністерств (чорної і кольорової металургії, вугільної промисловості та ін.), Наслідком чого частка промислової продукції СРСР, підпорядкована всесоюзним міністерствам в Москві, зменшилася з 64% тисяча дев`ятсот п`ятьдесят-три до 24% 1956. Розширення повноважень республіканських урядів радянська пропаганда підносила як вияв автономізації республік і усунення т. н. «Антипартійної групи» Молотова, Маленкова, Кагановича виправдовувала їх опозицією до розширення прав союзних республік.
З травня 1957 господарське планування і управління перейшло на систему господарських районів, керованих радами народного господарства, яких в СРСР було 14, згодом 7. Так як децентралізація управління і освіти раднаргоспів, призвели до т. Зв. «Місницькими» тенденцій (висування місцевих і республіканських інтересів перед загально-союзними), 1962 розпочато рецентралізації, а після повалення Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965).
Однією з хрущовських ініціатив в плані боротьби з «культом особи» (про яку було оголошено на XX з`їзді КПРС) була реабілітація частини політ. ув`язнених і повернення багатьох засланих в Україні. Однак це не стосувалося засуджених на значні терміни політичних діячів і учасників підпілля УПА та багатьох церковних діячів. Спроба відновити «соціалістичну законність» мало своїм наслідком нову кодифікацію радянського законодавства. У культурній сфері режим пішов на заснування нових українських друкованих видань, відновлення установ і товариств, які раніше були ліквідовані або створення нових. Розпочато загальний перехід на обов`язкове 8-річне шкільне навчання. Запроваджена законом 17.04.1959 «Про зміцнення зв`язку школи з життям» реформа шкільної підкреслювала, з одного боку, потреба проіізводственно знань, але водночас була розрахована на русифікацію освіти в Україні. Дискусія над проектом закону виявила тривожні голоси з боку української інтелігенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, який учні відтепер не будуть зобов`язані вивчати як мову республіки. В цьому законі, схваленому в усіх республіках, крилася нова доктрина національної політики КПРС - злиття націй і культур ( «зближення і взаємозбагачення»), яка була схвалена на XXII з`їзді КПРС. В Україні цю нову політику пропагували І. Кравцов та А. Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б. Гафурова. Разом з тим в 1957-1962 pp. посилено велася антирелігійна боротьба, в ході якої ліквідовано близько половини парафій і церковних громад, дві третини монастирів і дві з трьох православних духовних семінарій в Україні.
Критикою «культу особи» і засудженням практики сталінізму радянський режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, вже було не легко контролювати. На національному відрізку це була оборона мови, культурної спадщини, зростання інтересу незфальшованою історією, а головне - керівництво підвищити рівень літературної і художньої творчості. На цьому тлі народився рух «шістдесятників», який став популярним спочатку серед молодої літературної генерації, а згодом і серед широкої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював громадську думку, критику національної політики комуністичної партії. Витворився творчий фермент, який знаходив вираз і в офіційних установах республіки, в основному - в культурі, і в пресі.
З метою зміцнення своїх позицій Хрущов притягнув до Москви деяких своїх соратників по Україні: А. Кириленко, Н. Підгорного, а ще раніше Л. Брежнєва, що викликало на Заході припущення, ніби в Кремлі править «українська мафія». Однак тон в національній політиці задавали російські консервативні апаратники, протектором яких був М. Суслов, головний ідеолог КПРС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централистов, в області народного господарства (галузева перебудова управління 1965), а в національній політиці партії призвело до посилення російського шовіністичного курсу, русифікації та звуження повноважень союзних республік.



В УРСР посилено боротьбу проти дисидентського руху, який набрав форм боротьби з русифікацією, з порушеннями законності, оборони грім. і нац. прав. 1965 відбулася перша хвиля арештів в Києві і на Західній Україні. Опозиція набрала публічного характеру і почала даватися взнаки в формі «Самвидаву». Вже раніше почало наростати невдоволення, що виразилося в критиці сов. національної політики в офіц установах і організаціях, наприклад, в Спілці письменників, в наукових установах (конференція з питань культури мови в Київському Університеті в лютому 1963). Носіями цього руху була здебільша молодь, виразним представниками якої стали В. Симоненко, В. Чорновіл, І. Світличний, А. Горська, І. Сокульський, В. Мороз та зокрема І.Дзюба з його самвидавній працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?» , Яка стала своєрідною політичною програмою руху опору 1960-х pp. Стихійне відзначення шевченківських роковин, протести (з приводу спалення бібліотеки АН), політичні процеси, спонтанна художня самодіяльність стали каталізаторами нового відродження, який захопив широкі кола суспільности. Хоча почалися вже репресії, проте режим також ніби робив деякі поступки (спроба міністра вищої освіти Ю. Даденкова поширення викладання украіінською мовою, заснування Донецького Університету 1965, дні і декади української культури в різних республіках і за кордоном, участь СРСР у міжнародних виступах, серед інших на ярмарку в Марселі, усунення 1 968 А. Скаби з секретаріату ЦК КПУ, який був відповідальним за ідеологічні справи).
Найважливіший політичний процес 1960-х років був таємний процес 7 українських юристів (Л. Лук`яненко, І. Кандиба та ін.) Перед обласним судом у Львові 16-20.05.1961. Підсудним дорікали, що вони нібито хотіли силою відірвати СРСР від інших радянських республік. Насправді підсудні збиралися тільки зовсім мирно і легально агітувати за вихід СРСР на підставі статті 17 Конституції СРСР 1936. «За зраду батьківщині» Лук`яненко засудили на розстріл, інших на тривале ув`язнення. Верховний суд УРСР, проте, замінив смертний вирок на 15 років ув`язнення.
Дискримінація української культури, репресії проти окремих діячів і взагалі протестний рух розбудили інтерес до укр. справ за кордоном, і в Комуністичної партії Канади, яка 1967 вислала офіційну делегацію для ознайомлення з ситуацією в Україні. Звіт делегації було критичне, і Москва домоглася відкликання його.
На господарському відтинку декретовано гарантовану мінімальну зарплату колгоспникам (1966), ніж щодо покращено долю селян, частина підприємств (бл. 20%) перейшла на нову систему планування і економічного стимулювання (реформа, запропонована харківським економістом Е. Ліберманом, введена експериментально в усьому СРСР , але згодом її дуже обмежено). Індустріальний потенціал України збільшився завдяки побудові значного числа нових великих заводів (бл. 900) та модернізації ряду ін. Українська промисловість частково орієнтований на експортну продукцію.
В кінці 1960-х pp. події в Чехословаччині мали деякий відгомін в Україні. Радянська збройна інтервенція пояснюється зокрема побоюванням Москви по можливості впливу «Празької весни» на сусідні республіки СРСР. Разом з тим давали відчути себе труднощі в партійних і бюрократичних взаєминах між центром і Києвом. Місцеві партійні керівники, очолювані П.Шелестом, відстоювали в Москві деякі господарського права і домагання УРСР щодо інвестицій і політики в питанні кадрів, як також домагалися певною мірою культ. автономії. Наявність дисидентського руху цю ситуацію ще більше ускладнювало На початку 1970-х pp. московське керівництво затвердило, що київські комуністи не справляються з дисидентами, і вимагало розгрому опозиції. Оскільки цього не зроблено в 1970-1971 pp, Москва доручила провести чергову хвилю арештів (січень-квітень 1972) серед діячів опору, а разом з тим з Україною усунені в травні 1972 П. Шелеста. Падіння його було пов`язане з критикою його книги «Україна наша радянська» за національні ухили. З відходом Шелеста від керівництва КПУ замінено і відповідального за ідеологічні справи в КПУ Ф. Овчаренко В. Маланчуком. Тоді ж розпочато чистку секретарів обкомів (1972-1973 замінено 5 перших секретарів). Першим секретарем ЦК КПУ після Шелеста став В. Щербицький, під протекцією Брежнєва слухняно здійснює лінію Москви. У партії він зміцнив дисципліну і відсторонив від впливів більш незалежні елементи, особливо з т. Зв. харківської (висуванці М. Підгорного) і київської групи (П. Шелеста), притягаючи до керівництва людей Брежнєва (дніпропетровська група). Все р. 1970-х pp. з`явилося більше росіян на впливових посадах в партії та уряді, наприклад, в грудні 1976 росіянин І. Соколов був призначений другим секретарем ЦК КПУ (відповідальний за кадри). Взагалі партійна і державна бюрократія стала ще більш відчуженим від народних мас. Частково толерантне українізацію окремих установ і шкіл пріостановлено- багато свідомих одиниць, які активізувалися в 1960-х pp, усунені. Одночасно проведено чистку в різних українських науково-культурних установах, зокрема в інститутах археології, історії та філософії АН УРСР, в українському Товаристві охорони пам`яток історії та культури та ін.
Однак хвиля арештів 1972 не зупинив руху опору, хоча завдала йому дошкульних ударів. «Українська Вісник» (1 випуск 1970) з`являвся до 1974, на Заході почали доходити інші документи «Самвидаву». 1972-1973 невдоволення населення почало проявлятися в страйках і заворушеннях (Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Київ). Розпочато між Заходом і СРСР політика «розрядки» якоюсь мірою сприяла цим ферментам і рухові опору, зокрема після підписання кінцевого акту Гельсінкських угод про європейську безпеку і співробітництво (1975). На цій підставі оформився в СРСР і УРСР правозахисний рух. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод виникла в листопада 1976 під керівництвом письменника М. Руденко- до неї приєднався відомий дисидент український роду в Москві ген. П. Григоренка. У 1977-1980 pp. групу, яка поповнювалася новими членами, майже ліквідовано (останній гол. на свободу О. Мешко заарештована 1980). Документи київської Гельсінкської групи, реєстрували порушення національних і людських прав в Україні, віяскравіли важкий підневільний стан України перед світовим думкою, гл. на Білградській і Мадридській конференціях, скликаних для перевірки виконання Гельсінкських угод. Ряд нових документів політ. ув`язнених з таборів після 1977 ще виразніше унагляднюють політичні цілі опору - держ. визволення України (звернення Укр. Нац. Осв. руху в ООН 1979 і заяви Укр. Патріотичного руху).
На рел. відрізку особливо переслідуються євангельські християни баптисти "ініціативники", як також ін. протестантські групи (п`ятидесятники, єговісти), поширені в Україні. Окремі гр.кат. свящ., що діють нелегально, разом з мирянами домагалися легалізації своєї Церкви на Західній Україні, але безуспешно- їх громади продовжують діяти підпільно, причому були арешти і процеси проти їх активістів (1969 засуджений таємного єпископа В. Величковського). За винятком зап. укр. земель, правосл. Церква в Україні піддана русифікації. Офіц. пропаганда перемагає концепцію укр. автокефалії і окремої сх. укр. Кат. Церкви. Екзарх України, київ. митр. Філарет Денисенко відогравав чималу роль в ієрархії Російської православної церкви, гл. в її зовнішніх зв`язках.
Протягом 1970-х pp. посилився еміграційний рух єврейського населення з СРСР, в тому ч. і з Україною, в Ізраїль і на Зап, який охопив близько 100-125 000 укр. євреїв. Але з укр. діячів опору видалені на Захід лише одиниці: Л. Плющ (1976), П. Григоренко (1977), Н. Світлична (1978), В. Мороз та пастор Г. Вінс (1979) і С. Караванський, Н. Строката і В . Малинкович (1980).
Нар. господарство УРСР повнотою інтегровано в заг. сов. екон. систему, підлягало тим самим змінам, що й заг. сов. економіка. Частка СРСР у заг. сов. нац. прибутку (бл. 20%) не була пропорційно відбита в капіталовкладеннях України докладала для розвитку ін. районів СРСР. В УРСР не реалізоване жодних великих проектів розвитку промисловості або транспорту і капітального будівництва. Закінчено розпочату раніше побудова т.зв. Дніпровського каскаду ГЕС, який, дає електроенергію не тільки для внутр. споживання, а й на експорт.
Економічна ситуація СРСР з середини 1970-х pp. цілому погіршилася, темпи річного приросту сповільнилися (з 8,5% в 1970 до 3,2% 1981), на що вплинула і світова енергетична криза. Кілька неврожаїв спричинили харчову кризу, що змусило радянський уряд імпортувати значну кількість зерна. При цьому радянське керівництво продовжувало витрачати солідні суми на озброєння і цінні міжпланетарні дослідження. Чимало стоять радянській економіці чималі витрати, пов`язані з зовн. допомогою і військовими інтервенціями в Африці і на Близькому Сході. Факт, що український гинуть з 1980 в Афганістані, створив атмосферу війни, якій загрожує військова верхівка в Кремлі, драматизуючи ситуацію ще й китайською небезпекою. Курс на військову перевагу СРСР і використання слабких місць Зап. або «третього світу» створив нове напруження між Зап. і сов. блоком. Змін або їх ознак не вніс і 26 з`їзд КПРС (лютий 1981), який підтвердив колишні позиції і той же керівництво в Москві і в УРСР. Події в Польщі 1980-1981 викликали ще більшу чуйність Москви в зап. респ., гл. в РРФСР- введений ряд обмежень щодо руху населення. Далі зберігається строго олігархічний характер сов. влади, причому до слова більше приходять рус. націоналістичні кола. Укр. елементи, які в 1960-х pp. могли мати ще деякі впливу в Кремлі, тепер мають лише номінальне представництво.
Радянські органи в Україні по революції - Центральний Виконавчий Комітет України і Народний Секретаріат (гл. Е. Медведєв, згодом М.Скрипник), утворені в Харкові 25 і 30 грудня 1917 року, як і створений в Курську в кінці 1918 Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (гл. Ю. П`ятаков), були задумані як протиставлення уряду УНР. Більшовики проголосили України «республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів» в тісному федеративному зв`язку з Радянською Росією. Однак конституція УРСР 14.03.1919 не згадувати про федеративні зв`язки і номінально створила «незалежну» державу. Фактично ж весь час діяла зверхність Москви (партії і уряду РРФСР) над УРСР, перш за все через КП (б) У, яка, за винятком короткого періоду між партійною конференцією в Таганрозі в квітні 1918 і першим з`їздом КП (б) У в Москві в липні 1918, була не тільки фактично, а й формально складовою частиною КПРС.
Освічені, згідно з конституцією, органи влади УРСР були повною подобою органів і установ РРФСР, таким же було і радянське законодавство в Україні. Навіть законодавчі акти РРФСР застосовувалися автоматично в Україну. Видимість державності УРСР при її фактичному підпорядкуванні російській центральної влади були лише перехідною стадією, що диктуються станом війни і наявністю в Україні або у вигнанні уряду УНР. Це стан був устабілізуватіся створенням союзної держави - СРСР, складовою частиною якого стала УРСР.
Вищим органом державної влади за 1919-1922 pp. був Всеукраїнський З`їзд робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, який обирав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет здійснював верховну владу між Всеукраїнським с`ездом- виконавчо-адміністративним органом була Рада Народних Комісарів. На місцях стали подібні поради: міські, сільські, волосні, повітові і губернські з їх виконавчими комітетами. Ці органи влади створювалися шляхом посередніх виборів, причому міське робочий і сільське населення не були однаково представлені (з дискримінацією останнього), при відлученні від участі у виборах різних категорій громадян, позбавлених права голосу.
Включення УРСР в РРФСР відбувалося шляхом об`єднання наркоматів унаслідок укладення т. Н. союзно-оборонних і господарських договорів між двома або навіть всіма існуючими радянськими республіками (1.06.1919 і 28.12.1920). Загальне керівництво, а в дійсності обмеження і підпорядкування найважливіших ділянок державної влади російському центрові (оборона, транспорт, праця, зовнішня торгівля, пошта-телеграф) робили характер УРСР як окремої державної формації, сумнівним.
УРСР мала в новій і формальній федерації СРСР після 1922 року номінально рівноправне місце з РРФСР, Білоруською РСР та Закавказької Федерацією. Згідно зі зміненою в травні 1925 року конституції УРСР і її новим варіантом 1929 року, верховні органи влади подібними попередніх: Всеукраїнський З`їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (гл. Г. Петровський) і Рада Народних Комісарів (В. Чубар, П. Любченко). Органи державного управління - наркомати були розділені на: а) злиті, які існували в уряді СРСР і мали в республіках своїх уповноважених, б) об`єднані (існували при урядах і СРСР і УРСР) і в) самостійні (діяли лише в республіках). За союзним договором було створено 5 загальносоюзних наркоматів: закордонні справи, оборона, зовнішня торгівля, транспорт і пошта і телеграф. Однак шляхом внесення змін до законодавства поступово об`єднані ряд інших ділянок державного життя.
Ще більшу централізацію влади і державного управління встановили нові конституції СРСР (1936) і УРСР (1937), згідно з якими була введена система прямих виборів і надані всім громадянам однакові виборчі права. Вищу владу за цими конституціями здійснювала Верховна Рада і її президія, а виконавчу - Рада Народних Комісарів (з 1946 - Рада Міністрів). Наркомати були розділені на: а) загальноосвітня союзні, б) союзно-республіканські і в) республіканські, причому обсяг прямо або побічно централізованих галузей поширився.
Конституційним законом від 01.02.1944 поширене компетенцію УРСР на зовнішні справи і оборону утворенням союзно-республіканських наркоматів (згодом міністерств з цих ділянок). З кін. 1940-х pp. припинено призначення міністра оборони СРСР.
Після смерті Сталіна відбулися деякі зміни в державно-правовий статус УРСР. З кінця 1950-х років поширене права виборних рад по лінії т. Н. демократизації і більшої участі рад у вирішенні державних справ. У Верховній Раді УРСР було створено постійні комісії, які збиралися раз в 3 місяці на короткі сесії для розгляду доручених їм питань. Крім попередніх комісій (мандатної, законодавчих припущень, закордонних справ і старійшин), було утворено комісії: планово-бюджетну, важкої промисловості, легкої і харчової промисловості, місцевої промисловості, будівництва, транспорту і зв`язку, сільського господарства, комунального господарства і побутового обслуговування, торгівлі , освіти і науки, культури, охорони здоров`я і соціального забезпечення, охорони природи, молоді (станом на 1971). Постійні комісії також було утворено при місцевих радах. Серед інших, комісії, до складу яких входили і не члени рад, мали своїм завдання сприяти виконанню заходів місцевого управління.
У зв`язку з курсом на «розширення прав союзних республік» УРСР шляхом відповідних конституційних змін була надана деякі повноваження, що раніше належали загальноосвітніх союзними органами управління: у справах адміністративно-територіального поділу, судоустрою та судочинства, деякі права в розробці місцевого бюджету та господарського планування. УРСР отримала право на власне законодавство в цих сферах, правда, в рамках загальносоюзного законодавства і тільки за дорученням союзних органів. За таким же порядком було оброблено в кінці 1950-1960-х років ряд нових кодексів УРСР, які розробили на підставі загальних засад союзного законодавства, вони принципово нічим не відрізнялися від кодексів інших республік.
Подібним чином було розширено повноваження виконавчої влади УРСР з середини 1950-х років. В уряді УРСР був утворений деякі союзно-республіканські міністерства, раніше не існували: зв`язку, вищої освіти (якому в УРСР підпорядковано 58 вищих навчальних закладів), енергетики та електріфікаціі- збільшилася кількість союзно-республіканських комітетов- перевели союзно-республіканські міністерства в розряд республіканських (торгівлі, будівельних матеріалів, хлібопродуктів, юстиції, внутрішніх справ, охорони громадського порядку). Тоді ж ряд міністерств у Москві і Києві було ліквідовано, а управління цими галузями перейшло до рад народного господарства. Цей децентралізаційних курс, з нього скористалися республіканські уряду, припинився в середині 1960-х років, і тоді було відновлено центральні міністерства в Москві, а в УРСР перетворено ряд республіканських на союзнореспубліканські (освіти, торгівлі, внутрішніх справ, сільського господарства, монтажних і спеціальних робіт , промислового будівництва, лісової і деревообробної промисловості, харчової промисловості, будівельних матеріалів, радгоспів) або були скасовані взагалі (юстиції, охорони громадського поряд а). Так само ряд комітетів Ради Міністрів УРСР стали союзно-республіканськими комітетамі- союзно-республіканське міністерство хімічної промисловості стало загально-союзним в 1970 році.
З кін. 1960-х років Рада Міністрів розрослася знову на важку централізовану бюрократичну машину з перевагою союзнореспубліканськіх міністерств і державних комітетів (1978 - 28 і 16 з декількома ін. Підвідомчими органами) тільки при шести республіканських міністерствах.
Нова конституція УРСР 1978 року, прийнята на кшталт конституції СРСР 1977 року, повторювала дослівно головні статті останньої і вносила лише мінімальні зміни в структури влади: Верховна Рада обиралася на 5 років у складі 650 депутатів-місцевих рад обиралися на 2,5 року. У складі Ради Міністрів СРСР було утворено президію, яка фактично існувала і раніше, хоча до цих пір не була конституційним органом. Міністерства і далі ділилися на союзні, союзно-республіканські і республіканські, яких нова конституція не перераховувала. Зміни в структурі і категоріях міністерств регулювалися тепер уже звичайними законами. Конституція вже не згадувала повноважень УРСР у сфері збройних сил, таким чином було формально ліквідовано союзнореспубліканське міністерство оборони.
УРСР формально і фактично була унітарною формацією і не мала в своєму складі ніяких автономних одиниць. До 1940 року була в її складі Молдавська РСР, яка перейшла на статус союзної республіки. Тодішня Кримська область УРСР до 1944 року була АРСР в межах РРФСР. Будучи сама централізованою одиницею, УРСР входила в широку централізовану структуру СРСР- органам влади останньої підпорядковувалися державні органи УРСР. Керівною силою політичної системи СРСР була КПРС, яка діяла в Україні через повністю інтегровану в неї Комуністичну Партію України.
Дотримуючись інші держави, УРСР, як і 14 інших радянських союзних республік, мала деякі зовнішні ознаки також держави: прапор, державний гімн і герб.
Питання суверенітету, правосуб`єктності та природи радянської союзної республіки в колах теоретиків державного права були і залишаються дискусійними. Радянська доктрина наполягала на наявності суверенних прав союзних республік, в тому числі і УРСР. Зате більшість західних юристів заперечували суверенний характер союзних республік. Обмежена участь УРСР, як і інших республік, в міжнародних відносинах до 1923 року і після 1944 року надавала їм лише часткову правосуб`єктність, яку не можна було вважати істотною функцією українського радянського державного організму, а можна було говорити лише про тактичне значення для з верхньої держави - СРСР . Саме СРСР визначав доцільність або недоцільність тих чи інших дій УРСР у зовнішніх зв`язках, маніпулюючи ними з точки зору інтересів радянської великодержавної політики. Обсяг формально окремих міжнародних зв`язків СРСР був надзвичайно вузьким і селективним: право на посольства здійснювалося лише мінімально (представництво УРСР при ООН і місія при ЮНЕСКО в Парижі- в Києві не було жодного акредитованого дипломатичного представника іноземної держави), були тільки генеральні консульства європейських соціалістичних країн , а в 1976-1979 існувало консульство США-в Одесі були розташовані генеральні консульства Болгарії, Куби та Індії. УРСР брала участь тільки в тих міжнародних конференціях, де це не піднімало її престижу як окремої держави (наприклад, в технічних і адміністративних). УРСР підписала тільки колективні (багатосторонні) міжнародні угоди (в 1944-1945 була сігнатором двох двосторонніх угод), але не політичного характеру-УРСР не приймала жодної участі як окрема держава в нарадах і міжнародних організаціях країн соціалістичного блоку.
Участь СРСР в ООН і спеціалізованих і міжурядових організаціях, очевидно, була мотивована лише можливістю отримання таким чином додаткового впливу і голосів для СРСР.
Початок нешвидко десовєтизації в Україні, фото 1991 р виборах до 2002 року включно КПУ завжди грала одну з провідних ролей, отримуючи голосу Півночі, Сходу і частково Центру України перебудована для цих обмежених зовнішньополітичних дій апарат в уряді УРСР був мінімальним: міністерство закордонних справ , комісія закордонних справах Верховної Ради, згадані вже місії в Нью-Йорку і Парижі (представник СРСР в Женеві входив до складу загально-радянської місії при європейській штаб-квартирі ООН). У 1947 році Москва відкинула пропозицію Великобританії про встановлення прямих дипломатичних зв`язків з Києвом. Так само не існувало в Києві неурядових установ міжнародного спілкування, як це було в Москві або столицях інших країн радянського блоку (асоціації сприяння ООН і т.д.). Український Червоний Хрест, Республіканський комітет молоді і т.д. не були членами відповідних міжнародних союзів. Т. н. товариства дружби і культурного зв`язку з зарубіжними країнами (СРСР - Франція, СРСР - Італія та ін.) діяли в загальносоюзному масштабі, а їх роботу в Києві тільки координувало Українське товариство дружби і культурних зв`язків, було підрозділом Союзу радянських товариств дружби. У цьому ж плані діяло і суспільство культурних зв`язків з українцями за кордоном «Україна». Конституція УРСР 1978 року не внесла ніяких змін в зовнішньополітичні повноваження УРСР, хоча деякі українські радянські юристи (І. Лукащук) свого часу вказували на необхідність чіткого розмежування і визначення їх.
Незважаючи на мінімальні прояви прав УРСР у практиці зовнішньої політики і на їх допоміжну функцію в радянській зовнішній політиці, з точки зору позитивного міжнародного права (чинне право і його виявлення в актах) можна стверджувати часткову правосуб`єктність УРСР, причому потенційно вона могла бути значно поширена.
Суверенний характер УРСР можна ставити під сумнів не тільки з точки зору міжнародного, а й державного права. В принципі класична теорія держави не знає такого прецеденту, щоб одна державно-політична одиниця була так залежна від іншої з верхньої держави, як СРСР, і одночасно претендувала б на статус окремої держави. Лише деякі васальні держави і протекторати в минулому були в подібному положенні.
24 серпня 1991 Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, підтверджену всенародним референдумом 1 грудня 1991.



Адміністративний поділ Станом на 17 січня 1979
За часів СРСР на території України збільшувалася кількість ядерної зброї, яка виготовлялася на території України. До цієї групи входили 176 стаціонарних МБР:
1. 130 рідинних, по шість боєголовок кожна.
2. 46 твердопаливних МБР по десять боєголовок, з дальністю польоту до 11 000 км.
3. 44 важких стратегічними бомбардувальниками Ту-95МС (25 одиниць) і Ту-160 (19 одиниць), оснащених ядерними крилатими ракетами класу "повітря - земля" великої дальності (1080 одиниць) і декількома сотнями одиниць тактичної ядерної зброї.
Українське ядерне угруповання за своїм кількісним складом і потужністю посідало у світі третє місце після Росії та США.

На нашому веб-сайті Ви зможете безкоштовно розмістити власне оголошення з фото або ж знайти потрібну інформацію для вас.Надеемся, що наш сайт оголошень України допоможе Вам з прибутком зняти або здати житлоплощу, офіс, склад, знімати котедж в святкові дні або ж купити виробництво , отгрохать ремонт у новій квартирі або кабінеті за невисокою ціною, купити або продати послугу або товар.

Увага, тільки СЬОГОДНІ!