Герберт фон караян

Відео: Моцарт, Реквієм - Караян

Герберт фон Караян в 1938 Герберт фон Караян (Нім. Herbert von Karajan- 5 квітня 1908 році, Зальцбург, Австрія - † 16 липня 1989 Аніф, Австрія) - австрійський диригент. За визнанням газети New York Times [Джерело?], Герберт фон Караян є одним з найбільш відомих і впливових диригентів світу.
З 1916 року по 1926 рік навчався в консерваторії Моцартеум (Mozarteum) в Зальцбурзі. У 1929 продирижировал оперою Ріхарда Штрауса «Саломея» (Salome) в Фестивальному театрі Зальцбурга. З 1929 по 1934 був першим капельмейстером (Kapellmeister) в міському театрі міста Ульм в Німеччині.
У 1935 Герберт фон Караян став членом нацистської партії. Це дало значний поштовх його кар`єрному просуванню - в тому ж році він став наймолодшим генеральмузікдіректор (Generalmusikdirektor) Німеччини, в 1937 відбувся перший виступ Караяна з Берлінським філармонічним оркестром і в Берлінському державному оперному театрі в опері Бетховена «Фіделіо». Величезний успіх мали його виконання опери Ріхарда Вагнера «Трістан і Ізольда». Також диригент гастролював в Брюсселі, Стокгольмі, Амстердамі та інших містах. У ці ж роки Караян здійснює багато записів на студії Deutsche Grammophon.
У роки Другої Світової війни Герберт фон Караян - головний диригент оркестру Берлінської опери Staatskapelle Berlin, його призначенням сприяло заступництво Германа Герінга. Всього в 1941-1945 роки він провів близько 150 вистав. У 1942 році Герберт фон Караян був одружений на Аніті Гутерман, донці відомого виробника швейних машин.
У 1946 році у Відні з Віденським філармонічним оркестром відбувся перший післявоєнний концерт Караяна, потім окупаційна радянська влада наклала заборону на його виступи як диригента внаслідок його членства в нацистської партії в 1947 заборону було скасовано. Пізніше колишнє членство в нацистській партії ставало причиною того, що деякі музиканти, наприклад Ісаак Стерн, Артур Рубінштейн та Іцхак Перлман відмовлялися грати з Караяном.
У 1948 Караян став художнім керівником Товариства друзів музики (Gesellschaft der Musikfreunde) у Відні. Диригував також в оперному театрі «Ла Скала» в Мілані. Однак, найзначнішою в цей період була його робота з недавно створеним оркестром «Філармонія» (Philharmonia Orchestra) в Лондоні. Завдяки йому цей оркестр увійшов в число кращих оркестрів світу. У 1951 і 1952 роках диригував спектаклями в Байрейтском оперному театрі.


У 1955 був призначений довічним музичним керівником Берлінського філармонічного оркестру як наступник Вільгельма Фуртвенглера. З 1957 року по 1964 рік був художнім директором Віденської державної опери, був тісно пов`язаний з Віденським філармонічним оркестром і Зальцбургским фестивалем, де він заснував Великодній фестиваль. Продовжував диригувати і записуватися аж до своєї смерті в 1989 році.
Караян зіграв важливу роль в закріпленні формату цифрового аудіозапису на компакт-диски (близько 1980). Він сприяв визнанню цієї нової технології своїм авторитетом і брав участь в першій прес-конференції, присвяченій випуску цифрових аудіозаписів на компакт-дисках. Перші прототипи компакт-дисків були обмежені часом звучання 60 хвилин. Існує твердження, що стандарт часу звучання 74 хвилини був введений для того, щоб вмістити Дев`яту симфонію Бетховена, а існуючий на той момент архів записів Караяна і його явно виражені побажання зіграли в тому видатну значну роль.
Творчу манеру Караяна характеризують універсальністю, витонченим, лакованим, чуттєвим звуком. Однак, на думку критиків, така манера не однаково підходить для музики різних стилів. Наприклад Путівник по компакт-дисках видавництва Penguin Books (Penguin Guide to Compact Discs) дає протилежні характеристики його записам «Трістана та Ізольди» Вагнера і «Паризьких симфоній» Й. Гайдна:








Репертуар Караяна складали переважно твори композиторів минулих століть, а також твори сучасників, написані до 1945 року (композиторів як Г. Малер, А. Шенберг, А. Берг, А. Веберн, Б. Барток, Я. Сібеліус, Р. Штраус, Дж . Пуччіні, А. Онеггер, С. Прокоф`єв, К. Дебюссі, П. Хіндеміт, І. Стравінський). Виняток становлять Симфонія № 10 Дмитра Шостаковича (1953), записана двічі, а також виконав прем`єру «Комедії на кінець часів» ( «De Temporum Fine Comoedia») Карла Орфа в 1973.
Відео

Увага, тільки СЬОГОДНІ!