Іван олексійович бунін

Іван Олексійович Бунін (10 жовтня (22 жовтня) 1870 році, Воронеж - † 8 листопада 1953) - російський поет, письменник, почесний академік Петербурзької Академії наук (1909), лауреат Нобелівської премії з літератури. Найвідоміші твори: «Суходіл», «Село», «Пан із Сан-Франциско», «Легкий подих». На замітку: зняти кімнату в Воронежі за доступними цінами, в зручному районі.
Бунін народився 10 жовтня (За старим стилем) 1870 року в Воронежі, куди батьки переїхали для навчання старших братів.
Іван Олексійович походив із древнього дворянського роду, який бере свій початок з XV століття. Рід Буніна дуже великий і розгалужений, і історія його надзвичайно цікава. З роду Бунін вийшли такі представники російської культури і науки, як знаменитий поет, перекладач Василь Жуковський, поетеса Анна Петрівна Буніна, географ-мандрівник Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський. Бунін перебували в родинних стосунках з Кіреевськіми, Шеншин, гротами, Воєйкова.
Дитинство Івана Буніна пройшло в глухомані, в одному з невеликих родових маєтків (хутір Бутирки Єлецького повіту Орловської губернії). Початкові знання Бунін одержав від домашнього вчителя, "студента Московського університету, якогось Н. О. Ромашкова, людини ... дуже талановитої - і в живописі, і в музиці, і в літературі, - згадував письменник, - ймовірно, його захоплюючі розповіді в зимові вечори ... і те, що першими моїми книгами для читання були "Англійські поети" і Одіссея "Гомера, розбудили в мені пристрасть до віршування, з`явилося кілька дитячих віршів ..." Рано проявилися й артистичні здібності Буніна. Він міг одним, двома жестами передражнити або уявити кого - то зі знайомих, чим викликав захоплення оточуючих. Завдяки цим здібностям Бунін пізніше став чудовим читцем своїх творів.
У 10 років Івана Буніна віддали в Єлецькому гімназію. Під час навчання він живе в Єльці у родичів і на приватних квартирах.
Вперше Бунін опублікувався в 1887 році. У петербурзькій газеті "Батьківщина" були опубліковані вірші "Над могилою С. Я. Надсона" і "Сільський жебрак". Там же протягом цього року були надруковані ще десять віршів і розповіді "Два мандрівника" і "Нефедка". Так почалася літературна діяльність І.А. Буніна.
Восени 1889 Бунін оселився в Орлі і почав працювати в редакції газети "Орловський вісник", де "був усім, чим прийдеться, - і коректором, і перекладачем, і театральним критиком ...". В цей час молодий письменник жив тільки літературною працею, важко бідував. Батьки допомогти йому не могли, так як сім`я остаточно розорилася, садиба і земля в Озерка були продані, а мати і батько стали жити нарізно, у дітей і рідних.
З кінця 1880-х років Бунін пробує свої сили в літературній критиці. Їм опубліковані статті про поета самоучка Е. І. Назарова, про Т. Г. Шевченка, талантом якого ОН захоплювався з юності, про Н. В. Успенського, двоюрідного брата Г. І. Успенського. Пізніше з`явилися статті про поетів Е.А. Баратинського і А. М. Жемчужникова.
Перша книга Буніна - "Вірші 1887 - 1891 г." - Вийшла в 1891 році в Орлі як додаток до "Орловського вісника". Як згадує сам поет, це була книга "чисто юнацьких, надміру інтимних" віршів. Відгуки провінційної і столичної критики були в цілому співчутливі, підкуповували точність і мальовничість картин природи. Трохи пізніше вірші й оповідання молодого письменника з`являються і в "товстих" столичних журналах - "Русское багатство", "Північний вісник", "Вісник Європи". Схвально відгукнулися на нові твори Буніна письменники А. М. Жемчужников і Н.К. Михайлівський, який написав, що з Івана Олексійовича вийде "великий письменник".
У 1893 - 1894 роках Бунін зазнав впливу від величезних ідей особистості Л. Н. Толстого. Іван Олексійович відвідував колонії толстовцев на Україні, вирішив зайнятися бондарним ремеслом і навіть навчився набивати обручі на бочки. Але в 1894 році в Москві відбулася зустріч Буніна з Толстим, який сам і відмовив письменника опрощуватіся до кінця.
В початку 1895 Бунін їде в Петербург, а потім до Москви. З цього часу він входить у столичне літературне середовище: знайомиться з Н. К. Михайлівським, С. Н. Кривенко, Д. В. Григоровичем, Н. Н. Златовратський, А. П. Чеховим, А. І. Ертелем, К. Бальмонт, В. Я. Брюсовим, Ф. Сологуб, В. Г. Короленка, А. І. Купріним.
Особливо важливими для Буніна були знайомство і подальша дружба з Антоном Чеховим, у якого він подовгу гостює в Ялті і незабаром стає своїм у його родині.
Говорячи про творчість Буніна, слід зазначити, що він був блискучим перекладачем. У 1896 році вийшов переклад Буніна поеми американського письменника Генрі Лонгфелло "Пісня про Гайавату". Цей переклад неодноразово перевидавався, і протягом багатьох років поет вносив у текст перекладу виправлення й уточнення. "Я всюди намагався, - писав у передмові перекладач, - триматися якомога ближче до оригіналу, зберегти простоту і музичність мови, порівняння і епітети, характерні повторення слів і навіть, по можливості, число і розташування віршів".
Перша книга оповідань Буніна "На край світу" вийшла в 1897 році "серед майже одностайні похвал". У 1898 році виходить віршований збірник "Під відкритим небом". Ці книги, поряд з перекладом поеми Г. Лонгфелло, принесли Буніну популярність у літературній Росії.
На початку 1901 року в видавництві "Скорпіон" в Москві вийшла збірка віршів Буніна "Листопад" - результат недовгого співробітництва письменника з символістами. Відгуки критики були неоднозначні. Але в 1903 році збірник "Листопад" і переклад "Пісні про Гайавату" були удостоєні Пушкінської премії Російської Академії наук.
Поезія І. Буніна завоювала особливе місце в історії російської літератури завдяки багатьом, тільки їй властивим достоїнств. Співак російської природи, майстер філософської і любовної лірики, Бунін продовжував класичні традиції, відкриваючи незвідані можливості "традиційного" вірша. Бунін активно розвивав досягнення "золотого століття" російської поезії, ніколи не відриваючись від національного ґрунту, залишаючись росіянином, самобутнім поетом.
На початку творчості для бунинской поезії найбільш характерна пейзажна лірика, що володіє дивовижною конкретністю, точністю позначень. З 1900-х років поет звертається до лірики філософської. Буніна цікавить як вітчизняна історія з її легендами, казками, переказами, так і витоки зниклих цивілізацій, древній Схід, антична Греція, раннє християнство.
З початку 1900-х років починається співробітництво Буніна з видавництвом "Знання", що призвело до ближчих стосунків Івана Олексійовича з А. М. Горьким, який керував цим видавництвом.
Восени 1909 року Буніну присуджена друга Пушкінська премія за книгу "Вірші 1903 - 1906", а також за переклад драми Байрона "Каїн" і книги Лонгфелло "Із золотої легенди". Того ж таки 1909 року Бунін обраний почесним академіком Російської Академії наук розряду красного письменства. У цей час Іван Олексійович посилено працює над своєю першою великою повістю - з Село ", що принесла автору велику популярність і стала подією в літературному житті Росії. Навколо повісті спалахнули запеклі суперечки, в основному обговорювалася об`єктивність і правдивість цього твору. А.Н. Горький так відгукнувся про повість: "так глибоко, так історично село ніхто не брав".
У грудні 1911 року на Кіпрі Бунін закінчив повість "Суходіл", присвячену темі вимирання дворянських садиб і засновану на автобіографічному матеріалі. Повість мала величезний успіх у читачів і літературної критики.
Незважаючи на громадянські заворушення в Петербурзі в 1915 році виходить у видавництві А. Ф. Маркса "Полное собрание сочинений" Буніна в шести томах. Як писав автор, туди "входить все, що я вважаю більш-менш гідним друку".
У січні і лютому 1917 року Бунін жив в Москві. Першу світову війну і Лютневу революцію письменник сприймав як страшні ознаки всеросійського краху. Літо і осінь 1917 Бунін провів у селі, увесь час витрачаючи на читання газет, і спостерігав наростаючу хвилю революційних подій. 23 жовтня Іван Олексійович з дружиною виїхав до Москви.
Жовтневу революцію Бунін рішуче і категорично не прийняв. Він відкидав будь-яку насильницьку спробу перебудувати людське суспільство, оцінивши події жовтня 1917 року як "криваве безумство" і "повальне божевілля". Спостереження письменника післяреволюційного часу знайшли своє відображення в його щоденнику 1918 - 1919 років "Generation П". Це яскраве, правдиве, гостре і влучне публіцистичний твір, пронизаний гострим неприйняттям більшовицької революції. У цій книзі - невситима біль за Росію і гіркі пророцтва, виражені з тугою і безсиллям щось змінити в хаосі руйнування вікових традицій, культури, мистецтва Росії.
21 травня 1918 Бунін виїхав з Москви в Одесу. В Одесі Бунін продовжує працювати, співробітничає в газетах, зустрічається з письменниками і художниками. Місто багато разів переходив з рук в руки, мінялася влада, мінялися порядки. Всі ці події вірогідно відбиті в другій частині "Окаянних днів".
26 січня 1920 іноземною пароплаві "Спарта" Бунін відплили в Константинополь, назавжди залишивши Росію - гаряче улюблену Батьківщину. Бунін болісно важко переживав трагедію розлуки з Батьківщиною. Душевний стан письменника і події тих днів почасти відображені в оповіданні "Кінець" (1921). До березня Бунін добралися до Парижа - одного з центрів російської еміграції. Усе подальше життя письменника пов`язана з Францією, за винятком короткострокових поїздок в Англії, Італії, Бельгії, Німеччини, Швеції, Естонії. Більшу частину року Бунін проводили на півдні країни в містечку Грас, біля Ніцци, де знімали дачу. Зимові місяці Буніни зазвичай проводили в Парижі, де у них була квартира на вулиці Жака Оффенбаха.
Бунін не відразу зміг повернутися до творчості. На початку 1920-х років видаються книги дореволюційних оповідань письменника в Парижі, Празі, Берліні. В еміграції Іван Олексійович написав мало віршів, але серед них є ліричні шедеври: "І квіти, і джмелі, і трава, і колосся ...", "Михайло", "У птаха є гніздо, у звіра є нора ...", "Півень на церковному хресті ". У 1929 році в Парижі виходить підсумкова книга Буніна - поета "Вибрані поезії", що затвердила за письменником одне з перших місць в російської поезії. В основному в еміграції Бунін працював над прозою, результатом чого з`явилися кілька книг нових розповідей: "Роза Єрихона" (Берлін, 1924), "Мітіна любов" (Париж, 1925), "Сонячний удар" (Париж, 1927), "Боже древо "(Париж, 1931) та інші.
Необхідно особливо відзначити, що майже всі твори Буніна емігрантського періоду написані російською матеріалі.
Дев`ятого листопада 1933 зі Стокгольма прийшла звістка про присудження Буніну Нобелівської премії. Івана Олексійовича висували на премію Нобеля ще в 1923 році, потім знову - в 1926, а з 1930 року його кандидатуру розглядали щорічно. Бунін був першим з російських письменників, який отримав Нобелівську премію. Це було світове визнання таланту Івана Буніна і російської літератури в цілому.
У 1934 - 1936 роках в Берліні видавництво "Петрополіс" випустило Зібрання творів Буніна в 11 томах.
У вересні 1939 року гримнули перші залпи Другої світової війни. Бунін засуджував наступаючий фашизм ще до початку військових дій. Роки війни Бунін провели в Грасі на віллі "Жаннет". Незважаючи на воєнне лихоліття, Бунін продовжує працювати. За час війни ним написана книга оповідань під загальною назвою "Темні алеї" (перше повне видання - Париж, 1946).
У післявоєнні роки Бунін зацікавлено стежить за літературою в радянській Росії, захоплено відгукується про творчість К. Г. Паустовського та А. Т. Твардовського. В кінці життя Бунін багато працював над книгою про А. Чехова. Ця робота йшла поступово багато років, письменник зібрав багато цінного біографічного і критичного матеріалу, але завершити книгу так і не встиг. Незакінчений рукопис підготувала до друку Віра Миколаївна. Книга "Про Чехова" вийшла в Нью-Йорку в 1955 році, вона містить цінні відомості про геніального російського письменника, друга Буніна - Антона Павловича Чехова.
Життя великого письменника закінчилася на чужині. І. А. Бунін помер 8 листопада 1953 Парижі, похований російською кладовищі Сент-Женев`єв-де-Буа під Парижем.
Бунін, 1937 рік До Росії (тоді Московію) рід Буніних (Бунікевськіх) переселився з України (тоді в складі Польщі) в XV столітті. Сам письменник досліджував, що його рід походить з Волині. «Країна ... ця Мрія мені неозорими весняними просторами всієї тієї південної Русі, яка все більше і більше захоплювала мою уяву і давниною своєю і сучасністю. В сучасності був великий і багатий край, краса його нив і степів, хуторів і сіл, Дніпра і Києва, народу сильного і ніжного, в кожній дрібниці побуту свого красивого і охайного, - наступника слов`янства істинного, дунайського, карпатського. А там, в давнину, була колиска його ... »Таких рядків - зізнань у любові до своєї прабатьківщини можна знайти багато в написаному Іваном Буніним.
В Україні письменник потрапив в юнацькі роки. Подовгу жив в Харкові (1887-1889), Полтаві (1890-1894), Одесі (1898-1901 і 1918-1920), бував у Києві. Як сам зазначав, «жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його». Вплив українського фольклору відчувається в його оповіданнях «На край світу» і «Лірник Родіон», а також у багатьох віршах. ( «Мушкет», «Вже піцдсіхае хміль на тині ...» та ін. У нарисі «На" Чайці "», а особливо в романі «Життя Арсеньєва» України присутня як місце на землі, де письменник знайшов гармонію між вічністю і красою.
«Не можу спокійно слишать слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике поле, не можу без хвилювання бачити очеретяні дахи, стрижені селянські голови, жінок в жовтих і червоних чоботях, плетених кошиків, в яких вони носять на коромислах вишні і сливи ... "Чайка скиглить, літаючи, як за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє в степу козачі ..." Це Шевченко - цілком геніальний поет! »[Джерело?]
1890 Бунін подорожує Дніпром. Йому більше всього на світі хотілося побувати в Каневі на могилі Тараса Шевченка. Дружина письменника В. Муромцева-Буніна згадувала: «... говорив мені, що ці перші вилазки України були для нього найяскравішими, що ось тоді він остаточно закохався в неї, в її дівчат у живописних розшитих костюмах, здорових і незалежних, в хлопців, кобзарів , в білосніжні будинки, що ховалися в зелені садів, і захоплювався, як всю цю надзвичайну красу своєї батьківщини відтворив у своїй поезії ... Тарас Шевченко. Зізнавався, що жодна могила великих людей його так не хвилювала, як могила Шевченка ».
Тисяча вісімсот дев`яносто один Бунін надрукував статтю «Пам`яті Т. Г. Шевченка». Йому належать переклади Шевченкових поезій «Закувала зозуленька» та «Заповіт», а також ряду віршів Б. Грінченка та оповідання О. Стороженка «Вуса».
Твори Буніна перекладали Український П. Тичина, М. Рильський, М. Зеров, А. Казка, В. Щурат, Л. Смілянський, А. Ільченко, І. Вирган. Українська тему в спадщині Буніна досліджували І. Д. Бажинов і В. Базилевський, а Г. Зленко присвятив перебуванню Буніна в Україну свою розповідь «Вогонь поблизу» (1971).

дачний ландшафтний дизайн фото.

Увага, тільки СЬОГОДНІ!