Історія
Хронологічно дньогрецькій етап охоплює практично всі Середньовіччя від остаточного поділу Римської імперії до падіння Константинополя в 1453 році.
Пізня античність і раннє середньовіччя
Завдяки інтенсивній давньогрецькій колонізації, що підтримувала економіко-соціальні зв`язки між грецькими містами Середземномор`я і Причорномор`я, за часів ранньої античності спостерігається відносне єдність писемного та усного мовлення греків. З поширенням давньогрецької писемності і розвитком літературної мови встановлюються його літературні норми, письмова мова поступово кристалізуються і втрачає гнучкість і жвавість, характерну для розмовної мови. Схожі процеси спостерігалися і на Заході імперії, де класична письмова латинь поступово відірвалася від вульгарного мови провінцій (див. Народна латинь).
ранневизантийский період
У перший період візантійської епохи народна, жива і спрощена в домашньому побуті мова почала змагання з літературним, тоді ще не надто відмінною. До цього періоду відносяться значні і більш-менш вдалі спроби зближення між літературною і розмовною мовою, що виражалися в запозиченнях письменниками з народної мови форм слів і виразів. Такі спроби спостерігаються в хроніках Малали та Феофана, деяких Житія святих. Офіційною мовою Візантії аж до 7 століття була латинь, тому в лексиці і морфології візантійської мови відчувається сильне латинський вплив.
пізньовізантійський період
Небажання втрачати зв`язку з античністю в боротьбі за збереження римської спадщини призводить до того, що літературний пуризм епохи Комнінів поступово пригнічує його. Літератори другого періоду і взагалі створено більшість поставилися до народної мови з аристократичним зневагою, як до грубої і нізькомоі, нездатною висловлювати високі ідеї і художні образи. Письменники епохи Комнінів і Палеологів, ретельно уникаючи народних виразів, віддалили літературну мову від живого до такої міри, що в 12 і наступних століттях літературна мова стала предметом шкільного навчання і літературної моди, насилу розумілася неосвіченим більшістю суспільства.
Ситуація з розривом між літературно-писемною та усною мовою поступово посилювалася наростаючою присутністю інших мов, розділивши колись єдиний грецький мовний простір з центром на кілька ізольованих ареалів. Так, виділилася цаконській діалект, понтійський діалект, в центральних регіонах Малої Азії (Каппадокія) при значному тюркського впливу після 1071 року сформувався Каппадокійський діалект. В умовах майже повної безграмотності, незрозумілості і важкодоступність освіти на архаїчному літературній мові, а також в умовах постійної іноземної інтервенції після 1204 року, більшість греків селян краще володіли іноземними мовами, ніж власної літературної. У пізньовізантійський період ролі лінгва франка узбережжя виконують французьку мову і італійську мову. У гірських регіонах використовувалася також албанська мова, іноді південнослов`янські мови і діалекти, арумунску мову і навіть циганську мову.
В результаті постійного міжнаціонального спілкування в грецькій мові в візантійський період виробляється ряд спільних рис з іншими балканськими мовами (див. Балканський мовна спілка). Після захоплення турками Адріанополя (нині Едірне) в 1365 році, візантійські діалекти піддаються все більшому впливу турецької мови. Багато греків (Мала Азія, Фракія, Македонія) остаточно переходять на неіндоєвропейська турецьку мову і навіть приймають іслам.
У пізньовізантійський період народною мовою, вигнаної з літературного обігу, була надана можливість природного розвитку в народному вжитку і зберіганні в небагатьох пам`ятки народної словесності. Про те, наскільки велика була різниця між штучно підтримуваним чистим літературною мовою і вживаним в народі, можна судити за численними версіями перекладів загальнозрозумілою народну мову праць відомих грецьких істориків.
закономірності розвитку
Хронологічний і генетичний розвиток візантійського мови з давньогрецької та поступовий перехід на сучасну новогрецьку мову відмінний, наприклад, від історії латинської мови. Остання після формування романських мов майже зовсім перестала розвиватися, втративши в результаті і вживання. Грецька ж мова в основному зберігала єдність і поступовість розвитку до новітнього часу.
У візантійському мовою виявляються тенденції до дивергентного розвитку. Характерна риса візантійського періоду - розрив між літературно-писемною та розмовною мовою. Значно поширена диглоссия: володіння літературною мовою (серед вищих верств), і розмовними діалектами. Кінець цього процесу був покладений тільки в новогрецька період, тобто вже в 20 столітті після греко-турецького обміну населенням і поступового потурчених носіїв мови поза незалежної Греції.
Організуючою першоосновою в розвитку неологізмів грецької мови були народні діалекти і провінціалізм, а також індивідуальні риси письменників. Вплив народних говорів, виражений у відмінностях вимови звуків, в конструкції пропозицій (синтаксисі), в розборі граматичних форм і в утворенні нових слів за законом аналогії, почав проявлятися ще в дохристиянську епоху.
Самі ж греки, усвідомлюючи різницю між літературним і вживаним в звичайній побутовій бесіді мовах, назвали останню грец. (Глоса дімодіс, димотики - народна мова) [/ i] на противагу першій - грец. (Кафаревуса - буквально «очищене» койне). В християнську епоху літературний і народна мови розділяються все більше і все глибше, оскільки особливості народної мови знайшли собі застосування в Святому Письмі і в церковній практиці, тобто співах і повчанні. Можна було б очікувати, що народна мова, значно віддалена вже від літературного, знайде собі поступове застосування в різних родах словесності і збагатить її новими формами і словотвір, але в дійсності, через крайнього пуризму, зближення двох форм грецької мови - кафаревуса і димотики - відбулося лише в кінці 20 століття.
Поділися в соц. мережах:
Курси французької мови
Чому варто вчити французьку мову?
Курси англійської мови: програми і ціни