Цензура

Відео: Цензура, БЛ ** ТЬ !!

Карикатурне зображення цензури, Франція, 1874 цензура - контроль держави, організації або групи людей над публічним проявом думок і творчості індивіда. Як правило, проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Як привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство, над яким уряд контроль.
цензура буває відкритої, коли видаються спеціальні закони, що забороняють публікацію або оприлюднення певних ідей (наприклад, Китай, Австралія або Саудівська Аравія, де законом заборонено відвідування веб-сторінок певної тематики) - або прихованої, у вигляді залякування, коли людям забороняють висловлювати або підтримувати певні ідеї під страхом втрати роботи, громадської позиції, або загрозою їх життю.
Як і в інших країнах, в Україні церкви цензура передувала державної. Брестський собор православний єпископ 5 листопада 1591року ухвалив, щоб єпископи «зводу книг, повинні, спробовавши, з підписами рук Своїх і з печатьми до друку віддали». Ця попередня цензура була спрямована на те, «щоб што противного церкви божої не виходило». Подібно було в уніатів: стаття 27 Берестейської унії 1 червня 1595 застерігала, щоб друкарні «нічого без відома єпископів своїх і дозволу їх не друкували", "щоб будь єресі не множити». Іноді до українських друків мала застереження польська влада вже після їх появи. Так, 1647 року львівський друкаря М. стежу [той на королівський суд за видання в 1645 році катехізису П.Могили. З московської духовної цензурою Український книгодрукування зайшло в конфлікт ще до Переяславської угоди 1654 року. У 1627 році під звинуваченням в «єресі» спалені в Москві «Катехізис» Л. Зизанія і «Євангеліє учітелное» К. Транквіліона і заборонено ввозити на Московію книги «литовського друку», тобто українсько-білоруські. Після підпорядкування Української Православної Церкви московському патріарху 1685 року, його цензура стала відчутною і на Гетьманщині. Тисячу шістсот вісімдесят дев`ять московський патріарх Іоаким наказав надсилати йому новозладжені церковні книги на розгляд перед друком. 1690 московський собор кинув анафему на твори П. Могили, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивилівського, Е. Славинецького та інших 1720 Петро I наказав обом друкарням на Гетьманщині (в Київській Лаврі і Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі) жодних книг не друкувати без попередньої цезури Духовної Колегії (що стоїть замість московського патріархату і від 1721 отримала назву Святійшого Синоду), щоб не виникла в таких книгах ніяка єресь або невідповідність з великоросійськими книгами. У 1724 році за порушення цього указу обидві друкарні отримали грошової кари.
З кінця 18 століття російська влада почала заводити в Україну світську цензуру при губернських управах. 1804 Олександр I доручив цензурування на час уніатам. Микола I завів тисяча вісімсот двадцять шість спеціальну цензуру проти уніатських видань. Від 1 828 місцеві цензурні комітети, серед інших в Києві та Одесі, підлягали Головному Управлінню Цензури в Петербурзі. Секуляризація життя в імперії зробила поява української літератури печаткою (спочатку в Росії, а з початку 19 століття і в підросійській Україні). Тільки політизація українського відродження в 1840-х роках принесла перші цензурні удари по новій українській літературі (заборона в 1847 творів Шевченка, зокрема «Кобзаря» виданого 1840 року, подальші видання виходили з цензурними купюрами).
Новий наступ російської цензури проти українських видань почався тисяча вісімсот шістьдесят-три циркуляром міністра внутрішніх справ П. Валуєва, який заборонив українським книги духовного змісту, шкільні підручники і взагалі твори народного споживання. Тоді ж церква не допустила до друку український переклад Євангелія П. Морачевського. У 1865 прийнято цензуру публікацій, які йшли з-за кордону. У 1875 створено спеціальну комісію, яку очолив міністром внутрішніх справ для вироблення заходів боротьби з українофільською діяльністю. У висновках праць Комісії Олександр II 8 травня 1876 видав Емський указ, який забороняв друк книг українською мовою, також українські переклади, театральні вистави, деклямації і тексти до нот і довіз українських книг з-за кордону. При заборону української мови на сцені наказувано іноді переводити українські пісні на російську мову. Заборона український текстів під нотами була такою абсурдною, що в 1881 Миколі Лисенку вдалося за допомогою київського, і харківського генерал-губернаторів домогтися її зняття. Олександр II дозволив тоді також друк українських словників і умовно український сценічні вистави. Хоча можна було тепер друкувати українські словники, але це не стосувалося граматик. У 1895 заборонено українським книги для дітей. 1901 заборрнено підписку «ЛНВ» зі Львова. Цензура забороняла слово «Україна» і похідні від нього, замінюючи його словом «Малоросія», що не радісно бачила слова «Січ», «козак» і інші-викидала неологізми, породжені розвитком мови, усунула навіть українізми з російських творів. За 1895 - 1904 роки 70% рукописів, висланих в цензуру, не побачила світла. За окремі роки (1866, 1877) не вийшла в Російській Імперії жодна українська книжка. Заборона українського слова від +1863 спонукала авторів з підросійської України друкуватися в Галичині. У Росії легше було щось видати українською мовою в Москві, ніж в Києві, де цензура особливо лютувала (1894 вийшло 14 книг в Москві і 8 в Києві).
Революція 1905 спонтанно скасувала основні заборони української мови (за її скасування висловилася тоді Імператорська АН). Українські публікації почали цензурувати на загальних підставах, тобто за змістом, а не за мовою. Спадщина Валуєва і Олександра II, проте, залишилася: 1906 заборонено повний переклад Святого Письма і довіз його перекладів з-за кордону. Деякі газети заборонялися за їх зміст: «Хлібороб» в Лубнах (1905), соціал-демократична «Боротьба» в Києві, «Вильва України» в Петербурзі, «Добра порада» і «Запоріжжя» в Катеринославі, «Народна Справа» в Одесі, «Слобожанщина» в Харкові (1906) та інші. 1911 заборонено повне видання творів Тараса Шевченка, висилка українських журналів в сільські кооператив. Після вибуху першої світової війни українські публікації були дуже обмежені, ряд видань була заборонена, діяла військова цензура, особливо суворою була в окупованій Росією Галичині.
Австро-Угорщина
В Австрії український публікації піддавалися також цензурних обмежень при чому не тільки від австрійських властей (ці цензурні умови були значно легше, ніж в Російській Імперії), але і з боку власних консервативних кіл, зокрема до революції 1848. 1834 цензор для так званих російських книг , о. В. Левицький, на вимогу греко-кататоліцького митрополита М. Левицького, заборонив збірку «Зоря» Руської Трійці (хоча дозволив її віденський цензор Е. Копітар). Вона вийшла в Будапешті під назвою «Русалка Дністровая», але більшу частину її конфіскований потім в Галичині. Причиною заборони був занадто «простонародний» характер її мови. 1838 по подібним причин заборонено російську граматику Й.Лозинського, що вийшла в 1848 році. Після закладу конституційного ладу в Австрії в 1867 році попередню цензуру замінило (особливо в Галичині) право прокуратури на арешт небажаних видань. Щоб уникнути матеріальних втрат, бідні видавці висилали рукописи прокуратурі на попередній розгляд (так звана превенційна цензура). Українська преса не раз піддавалася цензурного шантажу з боку цензорів-поляків (конфіскації «Дела», «Грім. Голоси» та інших). На початку 20 століття австрійська цензура по українськиї видань стала значно ліберальніше.
Березнева революція 1917 принесла свободу друку в Центральних і Східних землях. Цензуру введено за гетьмана П. Скоропадського в 1918 з уваги на антиурядову кампанію більшості преси як українська, так і російської. Тоді закритий ліві газети «Боротьба» і «Народна Воля» в Києві, «Думка народу» і «Народне Дело» в Харкові, «Наш Луч» в Катеринославі, Дніпро в Херсоні і інші. При Директорії цензура належала в Києві спочатку командуванню СС (яке закрило «Київську Думка» і деякі інші російські газети за антиукраїнські виступи), а потім Головному Управлінню Преси та Пропаганди, яке очолював в кінці 1918 - початку 1919 А. Назарук. Він зажадав від російської преси друкувати матеріали українською мовою. В ЗУНР окремої цензурної установи не було.
Польща
Після захоплення Західної України Польщею 1919 року українські видання були спершу під попередньою цензурою, а в 1930-х роках під цензурою після публікаціі- в 1924 український посол С. Хруцький говорив у варшавському сеймі: «Майже кожне число українських журналів має на собі проречістій заголовок - «По конфіскату другий тираж». У 1930-их роках заборонено заповнювати конфісковані місця газети іншими матеріалами. Білі плями з написом «конфіскований», всупереч намірам польської влади, діяли як протест. Формою оборони, як і при Австрії, було читання конфіскований сторінок в сеймі і їх передрук за сейму стенограмами. У 1932 - 1938 заборонено в Польщі серед інших 11 видань Т. Шевченка. Цензура українських книг в порівнянні з пресою була ліберальніше.
Буковина
На Буковині румунська влада на самому початку 1918 року заборонила газети «Нова Буковина» і «Борба». Для цензора український редактори повинні виробляти вдвічі більше матеріалу, ніж призначалося для друку, оскільки зазвичай половину він викреслював. Білих плям можна було залишати. Крім попередньої цензури, траплялися поліцейські конфіскації вже дозволених і надрукованих матеріалів. Особливо під строгим цензурним наглядом був чернівецький тижневик «Самостійність», а видані їм календарі на 1936 і 1937 роки були заборонені румунської цензурою.
Закарпатті
На Закарпатті за Чехословаччини цензура існувала після публікації для преси, а для книжкових видань попередня. За чітко опозиційні і протічехословацьці виступу кілька пресових органів були заборонені зовсім або тимчасово. Угорці ввели попередню цензуру 1939 - 1944 роки і для преси. Видання українською літературною мовою і фонетичним правописом були заборонені.
Німецька окупація
У Генеральній Губернії (1939 - 1945 роки) німецька цензура в Кракові була суворою як щодо преси (попередня цензура), так і щодо книг, кількість яких і тиражі були обмежені. Наукові публікації були дозволені, книги з історичної тематики (зокрема з 1917 - 1920 роки) обмежені. Для полегшення контролю і цензури влада віддала видавничу монополію Українського Відавніцтзу в Кракове- в Галичині український газети видавало німецьке напівурядові видавництво. До вибуху німецько-радянської війни була заборонена критика більшовиків. Нечисленна україномовна преса в Рейхскомісаріаті Україна була переведена під безпосередній контроль німців. Українські книги в Рейхскомісаріаті України майже не виходили, зате з з`являлися в Німеччині, де і цензура не така сувора.
Радянський уряд швидко відновив цензуру преси, яка ще була частково в приватних руках або видавалася громадськими організаціями. Революційний трибунал, встановлений 2 серпня 1918 року, кваліфікував як «злочин» використання преси проти радянського режиму. 29 грудня 1918 року, нібито на охорону військових таємниць, введена військова цензура, яка виходила за межі своїх компетенцій. Один тисяча дев`ятсот двадцять дві утворено Головне Управління у справах літератури і видавництв (Головліт) і за його зразком республіканські Головліту при наркоматі освіти, які і були цензурними установами. В СРСР ще діяло Управління в охороні державних таємниць у пресі. Крім спеціальних цензурних установ в СРСР і УРСР цензура здійснює партійний контроль, який піклується за політичну лінію. Існує також цензура бібліотек (періодичні «чистки» деяких творів, які передаються в недоступні «спецфонди», або знищуються. На відміну від царської, радянська цензура спрямована не проти української мови, як для нагляду над змістом. Вістря цензури спрямоване проти армії і релігійної тематики і проти окремих осіб, зокрема націонал-комуністів. у 1933 - 1934 раптове загострення антиукраїнського курсу принесло заборону ряду видавничих проектів (продовження «Історії України-Руси» і «Історії літератури» М. Грушевського, видання Українська енциклопедії, великого Російсько-український Словника, український Історичного Словника т.п.).
Цензуру в УРСР спочатку належала Укрголовлітові, а з 1963 р безпосередньо Державному Комітету Печатки при Раді Міністрів СРСР (а не УРСР). Нагляд над пресою здійснює також ЦК КПУ. Цензура інших ділянок української культури керують державні комітети радіомовлення і телебачення, кінематографії, мистецтва - все в Москві. Цензура не тільки забороняє згадки про деякі події та осіб, але і підробляє класичні тексти. Купюри часто позначаються трьома крапками. З класиків української літератури заборонені антимосковські твори (наприклад, «Якби ти, Богдане п`яний ...» Шевченко, «Бояриня» Лесі Українки). Український борців з Москвою можна згадати інакше як у супроводі лайок. Цензура диференційованої територіяльна (наприклад, в 1944 - 1945, під час дій УПА на Західній Україні, «Радянська Україна» та інші київські газети мали вставні сторінки, призначені виключно для Західної України, з деяким місцевим матеріалом). Завдяки самвидавній літературі стали також відомі деякі дії цензури: наприклад, московська «Хроніка поточних подій» сповістила про заборону українським фільмам «Київські фрески» С. Параджанова (1966) і «Камінний хрест» Л. Осики (1968).
Як довго триває проходження всіх видань через цензурні перепони, видно з написів на книгах і журналах на останній сторінці: термін між датами «здані на виробництво» (або «зданий в набір») і «підписана до друку» триває для журналів середньому 2 місяці, для книги - від декількох місяців до року, хоча кожне видання вже заздалегідь проходить так звану самоцензуру, яка відограе також важливу роль: автори і редактори самі стежать, щоб не накликати на себе покарання за відхилення від партійної лінії. Одним з наслідків цензурних утисків стала поява з початку 1960-х pp. Український самвидаву.
Традиції радянських часів значною мірою зберегли цензуру в Україні і за часів незалежності. Хоча на офіційному рівні декларувалася свобода слова і совісті, реально більшість громадських діячів, державних службовців і журналістів були змушені підтримувати офіційний курс керівництва держави, або понести втрати і утисків в професійній сфері або бізнесі. Були випадки вбивств журналістів, які дозволяли собі ставити неприємні запитання керівникам та їх оточенню або розслідувати їх діяльність. В останні роки правління президента Кучми цензура особливо загострилася, засоби масової інформації відкрито переслідувалися за донесення об`єктивної інформації про діяльність опозиції. Майже на всіх телевізійних каналах панували «темники». Навіть після перемоги демократичної Помаранчевої революції, журналісти засобів масової інформації продовжували самоцензуру, побоюючись викликати гнів власників цих ЗМІ або інших пов`язаних з ними впливових осіб в державі.
Так, український літератор, актор і режисер Олександр Денисенко стерджував, що за часів президентства Ющенка на телебаченні начебто існував список фільмів не рекомендованих до показу, наприклад фільм «Високий перевал», за те, що він «антібандерівскій». Однак, в загальному, після Помаранчевої революції в державі була введена свобода слова і демократія.
Після приходу до влади Вікора Януковича в Україні відновили цензуру. Так, про введення цензури заявили журналісти двох провідних телеканалів, «1 + 1» і СТБ. Ролик курйозного випадку з президентом, коли під час спільного з Дмитром Медведєвим покладання квітів до Могили невідомого солдата в київському Парку Слави на Януковича впав вінок, заборонили в найбільшій в СНД соціальної мережі «ВКонтакте», а також сервісах «Яндекс». Журналісти "5 каналу" і телепрограми "Шустер LIVE» на каналі «Україна» заявили про заборону Адміністрацією Президента поширювати відео з инциндент. В кінці липня 2010 року стало відомо про випадки тиску СБУ на блогерів і цензури в Живому Журналі шляхом злому. 14 серпня 2010 , протестуючи проти введення в Україні цензури, три українські телеканали провели попереджувальний страйк. в кінці серпня 2010 року «Українська правда» опублікувала матеріал про цензурування підручників з історії для середніх шкіл. з підручника історії, серед інших изме ений, було вилучено згадку про героїв Крут і Помаранчеву революцію. 7 жовтня «Телекритика» повідомила, що на «Інтері» з коментаря доповідача ПАРЄ була вирізана фраза про СБУ та прокуратуру.
У країнах радянського блоку український і україністичні видання підлягали попередній цензурі на загальних підставах, а крім того, діяло зовнішнє радянське втручання. Кілька вільніше була цензура в Югославії. Тоталітарні режими сьогочасності також використовують цензуру.
Компанія «Гугл» змушена була розробити для китайських користувачів цензурований варіант пошукової системи. Проте влада КНР надалі критикувала цю систему, а також, за даними «Гугла», підтримувала хакерів, які атакували корпоративну мережу і поштові акаунти Gmail, що належали китайським правозахисникам. У березні 2010 року компанія заявила, що в квітні припиняє роботу на китайському ринку.
Нещодавно Комітет Захисту Журналістів вирішив провести аналіз свободи слова в різних країнах. Акцент в даному дослідженні був зроблений на країни Азії та Близького Сходу, хоча розглядалися і інші. Як з`ясувалося, у багатьох країнах інтернет взагалі заборонений, а якщо дозволений, то тільки в інтернет-кафе, які контролюються спеціальними державними службами. Журналісти склали список з 10 країн, де з інтернетом справи зовсім кепські ..

Відео: Цензура в мультфільмах і не тільки. Відеободборка

Подарувавши оригінальні подарунки для чоловіків, ви маєте можливість відзначити їх чоловічі якості. Подібним подарунком може послужити компліментом, розкриє вас як турботливого і ввічливого людини.